Футболіст від Бога

 

Юрчишин Степан ( нар. 28 серпня 1957 року), видатний український футболіст( виступав за команди вищої ліги ЦСКА,»Карпати» (Львів), «Динамо» (Київ), «Пахтакор» (Ташкент), бомбардир, тренер, з 2008 року спортивний директор ФК «Карпати».

Де б не грав Степан Юрчишин, а життя професійного спортсмена повне несподіванок, він завжди прагнув повернуся до Львова, де почував себе найкраще. Грав у Москві, виступав у Києві, допомагав «Пахтакору», але кожного разу повертався туди, де народився, навчився футболу, де почував себе найкраще.
Розпочинав гонити м’яча на зеленому вигоні у селі Керниця, що на Горо доччині в 25 км від Львова. Поруч з домом був сільський стадіон, де пропадали всі брати – Ярослав, Степан, Володимир, Михайло і Василь. Після закінчення восьмого класу старший брат Ярослав, який вже спробував свої сили на львівському рівні, привів Степана на стадіон СКА у групу підготовки майстрів до тренера Володимира Вараксіна. Той одразу побачив, що сільський парубок обдарований футболіст, і допомагав йому пізнавати ази не тільки футбольного життя.
Це вже в «Карпатах» Юрчишина поставили у центр нападу, а на початках в армійській команді грав у півзахисті, де треба дати партнеру зручний пас, вступити у двобій із суперником, постояти на захисті своїх воріт. Він часто виконував штрафні удари, після яких воротарі тільки руками розводили – м’яч летів туди, куди хотів Юрчишин, він, як кажуть, «знімав м’ячем павутиння» з кута воріт. Цієї майстерності його навчив признаний «король» штрафних ударів з часів київського «Динамо» Віктор Серебряников, який працював одним з тренерів в команді міста Луцька, де тоді базувалося СКА. На здібного гравця звернули увагу селекціонери команд вищої ліги, але на футболіста в пагонах першими мали право армійці і, 1977 року львівський півзахисник почав виступи за московський ЦСКА. Провів тут вісім матчів, забив гола луганській «Зорі» і військове начальство запропонувало залишитися «на службу» у Москві. От тоді, вперше вперся, що хоче додому. За «неповиновение» потрапив у військову частину, де дали зрозуміти що таке солдатський хліб. Але не піддався і повернувся під Новий 1978 Рік до Львова. На нього вже очікували «Карпати», де він і розпочав наступний сезон.
Головним тренером «Карпат» на той час став Іштван Секеч, який колись виступав у львівському СКА. Він побачив, що Юрчишин може забивати не тільки зі штрафних ударів, і перевів його на вістря атаки, звільнивши від виконання оборонних функцій, чим розв’язав гравцеві руки і той націлився тільки на забивання голів. До кінця чемпіонату Степан забив 13 голів, а наступний 1979 рік став зоряним у кар’єрі Юрчишина і «Карпат».
Львівський бомбардир забив у 42 матчах 42 голи, встановивши рекордне досягнення, яке ніхто пізніше не перевершив. «Карпати» повернулися з тріумфом до вищої ліги, а Юрчишина (єдиного представника першої ліги) запросили до збірної України, де основу становили гравці київського «Динамо», для виступу у Спартакіаді Народів СРСР. Згодом прийшло запрошення виступити у збірній СРСР і, за майстром забивання голів розпочалося справжнє «полювання». Представники різних клубів наввипередки запрошували до себе, а захисники команд-суперників по-справжньому полювали за його ногами, що приносили їм одні неприємності. Костоломи ніколи не панькалися з ним…
Скільки він переніс операцій на колінах! Коли Степан Федорович переодягається у спортивну форму, можна помітити суцільні шрами на ногах, де не залишилося жодної цілої зв’язки. Дійшло до того, що у двадцять шість років лікарі порадили «повісити» бутси на кілок і зайнятися чимось іншим ніж копання м’яча. Але Степан настільки був прив’язаний до цієї гри, що навіть на хворих ногах продовжував грати, правда, на нижчому рівні.
1989 року Юрчишин повернувся у відроджені «Карпати» вже на позицію останнього захисника – він легко читав гру, добре вибирав позицію для підстраховки партнерів і продовжував забивати штрафні удари. Статистики підрахували, що Юрчишин провів у «Карпатах» загалом 196 матчів і забив 83 голи. Можна собі тільки уявити скільки могло б бути тих голів, якби він не пропускав ігри місяцями , лікуючись після чергової операції.
Аналізуючи прожите у футболі, жалкує, що можливо тоді у 1979 році треба було прийняти запрошення Валерія Лобановського і перейти у київське «Динамо». Може уник би тих травм, які його переслідували, та й там була справжня перспектива зростання у майстерності, у титулах, став би постійним збірником. Та що вже гадати… Нічого не повернеш.
З першого чемпіонату незалежної України розпочалися тренерські будні в «Карпатах», згодом у ФК «Львів», останні три роки Степан Юрчишин працює на посаді спортивного директора у своєму рідному клубі, якому віддав багато років в різних ролях – гравця, тренера, функціонера. Степан Юрчишин при всіх своїх досягненнях і титулах, загальнолюдській любові і пошані прихильників футболу, залишився скромною і навіть десь несміливою людиною, хоча вже скроні посивіли і доньки повиростали. Жодна посада його не змінить.

Іван Яремко “100 персон львівського спорту”